MSZA POŻEGNALNA
(Wspomnienia pani Zofii Okińskiej-Pawłowskiej)
Багатьом із нас розповідали родичі старшого покоління: "Був у Проскурові на Старому Базарі великий, красивий костьол, але до війни його підірвали". Згодом у книжках ми побачили його на
фото (переважно це - саме цей знімок, що розміщено на сторінці). Але старих людей, які б розповіли про обставини, за яких було зруйновано храм, майже не лишилося; а ті, хто ще з нами, воліли зайвий
раз не згадувати цю історію. Але зовсім недавно спогадами про цей епізод поділилася проскурівчанка Софія Окінська-Павловська.
Висловлюємо щиру подяку голові Хмельницького обласного відділення Спілки поляків Францу Міцінському за цей текст, люб'язно наданий для публікації.
Нижче подано польський текст та його переклад українською мовою.
Tej samej zimy aresztowano księdza Kwaśniewskiego - duszpasterza z kościoła pod wezwaniem świętej Anny w Płoskirowie. Ksiądz byt bardzo odważny, bo często modlił się publicznie za spokój dusz
państwa Majewskich i innych ofiar. W kazaniach potępiał przemoc i bezprawie.
Bardzo „modne" w tym okresie rewizje odbywały się również w kościele i na plebani. Konfiskowano książki, rabowano mienie. Ksiądz był bity i poniżany. Bardzo często odprawiał mszę świętą z
posiniaczoną i opuchniętą twarzą, z obandażowanymi rękami, silnie utykając. Wierni doradzali mu, aby się ratował ucieczką do Polski. Do granicznej rzeki Zbrucz było bardzo blisko, a po drugiej
stronie rzeki już inny świat.
Jednak ksiądz o tym nie chciał słuchać.
- Dobry pasterz nie zostawi swojej owczarni - mówił.
Został z nami do końca. Twierdził, że nie boi się niczego. Z podziwem patrzyłam na jego odwagę, na wielkie poświęcenie dla nas, dla idei. On musiał dać przykład oporu, naród bowiem został całkowicie
ubezwłasnowolniony. Strach przed cierpieniem, przed śmiercią przeważał nad godnością i rozsądkiem. Taka postawa, takie zachowanie księdza dodawało siły. Do niego zwracaliśmy nasze serca i umysły.
Będąc w kościele czułam się bezpieczna.
Mimo zakazu władz, myląc czujność tajniaków chodziliśmy na lekcje religii. Cały rok 1931 trwały przygotowania do l Komunii Świętej. Narażeni na niebezpieczeństwo ukradkiem przystąpiliśmy do pierwszej
spowiedzi i przyjęliśmy Najświętszy sakrament. Wszystko odbywało się potajemnie, późnym wieczorem. Kościół na noc został zamknięty, ale w zakrystii przy nikłym promyczku świeczki odbywała się nasza
uroczystość, nasze pierwsze w życiu przyjęcie sakramentu i Komunii Świętej.
Dziewczynki nie miały na sobie białych szat, ani wianków na głowach, chłopcy również ubrani byli w codzienne ubranka. Wszystkie ubiory były ciemne i ponure jak jesienny późny wieczór. Nawet niebo nam
sprzyjało. Nie było na nim ani księżyca, ani gwiazd. Jakże ponure, a jednocześnie wzniosłe uczucie przepełniało moje serce.
Odczuwałam również radość, że wszystko udało się, że tajniacy nie zdołali nas zaatakować. Z pewnością siedzieli gdzieś w zacisznym miejscu i raczyli się gorzałą. Oni zawsze byli pijani. To im
dodawało odwagi. Każda rewizja, każda grabież, zabójstwo nie odbyłoby się tak bezwzględnie, bezczelnie, z tak chamskim tupetem, gdyby nie ruskaja wódka.
Tej samej ciemnej, zapłakanej jesieni stało się to, czego najbardziej się obawialiśmy. Ksiądz Kwaśniewski został uwięziony. Czuliśmy się tak jakby zabrano nam serce i duszę. Nie pomagały żadne prośby
i pisma z ogromną ilością podpisów. Księdza nie wypuszczono. Udało się tylko uprosić, by odprawił mszę pożegnalną.
Tego dnia był siarczysty mróz i zamieć śnieżna. Ludność miasta i wsi potokiem płynęła do kościoła. Jeszcze na dworze była noc, gdy i nasza rodzina tam przyszła. Świątynie ogrzewaliśmy własnymi
oddechami, toteż mrozu nie odczuwało się. Czekaliśmy na rozpoczęcie nabożeństwa modląc się i śpiewając. Wokół kościoła i na placu rynkowym zebrały się ogromne rzesze wiernych. Kościół nie mógł
wszystkich zmieścić. W czekaniu trwaliśmy, aż słońce na niebie uniosło się wysoko, była to z pewnością pora obiadowa.
Słońce cudownie oświetlało wnętrze świątyni i rozmodlonych ludzi. Obrazy na ścianach: Pan Jezus ukrzyżowany, Matka Boża, Św. Anna -patronka kościoła mieniły się w promieniach zimowego słońca
złocistym blaskiem. Nagle ustał śpiew, a rozległ się głośny szept. Ze wszystkich prawie ust jednocześnie wyrwało się: ksiądz. A on blady, wychudzony, z zapadniętymi policzkami i zawiązanym okiem,
chwiejąc się przechodził przez kościół. Po chwili rozpoczęta się msza święta.
Najmniejszy ruch księdza powodował ostre niesamowite brzęczenie kajdan, którymi był skuty. Szaty liturgiczne jakoś dziwnie i żałośnie luźno wisiały na wychudzonej postaci. To, co wówczas przeżyłam
nie potrafię opisać. Nawet płakać nie mogłam. Usta miałam wyschnięte, język zesztywniał tak, że nie mogłam z siebie wydusić słowa. Po twarzach obecnych płynęły łzy. Pomimo wszystko kościół grzmiał
śpiewem i modlitwą.
Ja oniemiała i skruszona zastanawiałam się czy Bóg to widzi, czy słyszy? Czy wołanie nasze do niego dotrze? Msza święta bardzo szybko dobiegła końca. Nie było kazania, na które tak bardzo wszyscy
czekali, nie otrzymaliśmy komunii sw. Umundurowani despoci, którzy stali po obu stronach ołtarza, natychmiast włożyli kapłanowi kajdany na ręce i szybko zaciągnęli do zakrystii. To wszystko odbywało
się błyskawicznie i w popłochu. Towarzysze bali się nas i mieli rację.
W kościele powstało zamieszanie. Wzburzona ludność usiłowała uwolnić księdza, odebrać go oprawcom, ale natychmiast odezwali się szpicle i agenci znajdujący się wśród nas w kościele. Rozpoczęła się
walka. Poszły w ruch kolby rewolwerów, „dubinki" i baty. Wokół kościoła, na rynku rozgorzała nierówna walka na śmierć i życie. Żołdaki konno wjechały w klęczący, rozmodlony tłum. Tratowali
bezbronnych. Zamiast śpiewu odezwał się pisk kobiet, dzieci i trzask karabinów. W tym czasie księdza wciągnięto do samochodu i wywieziono.
Ta smutna i tragiczna uroczystość była ostatnim spotkaniem z księdzem. Wiosną 1932 roku rozniosła się pogłoska, że Polska wykupiła go od ZSRR za grube pieniądze. Myślę, że niewielu w to wierzyło.
Jakiś czas potem kościół ogołocono ze świętych obrazów i wystroju. Następnie, by nie dopuścić do gromadzenia się wiernych cały przykościelny plac otoczono drutem kolczastym. Byliśmy sami, bezbronni,
a świat o nas nic nie wiedział.
Aż pewnej nocy rozległ się okropny huk wybuchu. To władze wysadziły w powietrze kościół. Pozostał po nim głęboki lej i gruzy, sterczące jak uniesione ręce wołające o pomstę do nieba. Pomimo, że nie
było kapłana i nie było świątyni, my nadal zbieraliśmy się, klękaliśmy wokół gruzów i modliliśmy się. W miejscu, gdzie znajdował się ołtarz nieznane ręce stawiały duży drewniany krzyż. Stał tylko
jeden dzień. Na następny ktoś stawiał nowy.
Pokonali nas, ale kłopotu również mieli sporo. Walka z nami trwała dosyć długo.
ПРОЩАЛЬНА СЛУЖБА
(спогади Софії Окінської-Павловської)
Тієї зими арештували ксьондза Квасьнєвського, пастиря костьолу святої Анни в Проскурові. То був дуже сміливий священик, часто привселюдно молився за упокій душ родини Маєвських та інших жертв. У
своїх промовах він відверто засуджував насилля і беззаконня. В той час дуже частими були обшуки, вони відбувались також у костьолі: вилучалися книжки, розкрадалося майно, принижувалась гідність
ксьондза.
Нерідко він проголошував проповіді з припухлим у синцях обличчям, із забинтованими руками. Прихожани радили йому тікати до Польщі. Збруч був дуже близько, а на тому боці річки — уже інший світ. Проте
ксьондз не хотів навіть чути про це.
"Добрий пастир, — казав він,— не може залишити своєї пастви". І ксьондз залишився з народом до кінця, твердив, що не боїться нічого.
Я з захопленням дивилась на відвагу цієї людини. її жертовність у ставленні до нас та ідеї. Саме він, наш пастир, показав приклад супротиву, тому що люди були цілком позбавлені цієї можливості, страх
перед стражданням та смертю переважали їхні почуття власної гідності. Така позиція та поведінка ксьондза додавали народу сили До нього звертали ми свої серця та думки, лише в костьолі почували себе в
безпеці.
Не звертаючи уваги на заборону влади і пильність її агентів, ми ходили на заняття з релігії. Весь 1931 рік продовжувалась підготовка до святого причастя. Наражаючись на небезпеку, ми розпочали першу
сповідь і причастя. Все це проходило таємно в зачиненому костьолі. Пізно ввечері в ризниці при слабкому вогнику свічки відбувалась урочистість, наше перше в житті святе причастя.
Дівчата не були вбраними в білі сукні і вінків на головах не мали, хлопці також були в щоденному одягу: темному і сірому, як пізній осінній вечір, Навіть небо нам сприяло: на ньому не було ні місяця,
ні зірок. Однак моє серце переповнювалось піднесеним почуттям. Я відчувала радість від того, що нам все вдалось, таємні агенти не викрили нас. З впевненістю можна сказати, що вони сиділи десь у
затишному місці і частувалися горілкою, яка додавала їм хоробрості. Будь-який обшук, грабіж чи вбивство не коїлися б так жорстоко, так нахабно, з таким хамським апломбом, якби не "ruskaja
wódka".
Тієї ж темної заплаканої осені сталося те, чого ми найбільше боялись: ксьондза Квасьнєвського було заарештовано. Ми почувались так, ніби нам понівечили серце і душу. Громада робила все, щоб його
звільнити: писали петиції з величезною кількістю підписів, зверталися з численними проханнями, однак ксьондза не звільняли. Вдалось лише впросити їх, щоб він виголосив прощальну проповідь...
Того дня були лютий мороз і заметіль. Людська юрба з міста та сіл потоком пливла до костьолу. Морозу не відчувалося, тому що храм ми обігрівали власним диханням. Молячись і співаючи, ми чекали
початку служби. Величезні юрби людей заповнили майдан перед костьолом, тому що всередині вже не було вільного місця. Сонце піднялось високо над обрієм, настала обідня пора, а ми все ще продовжували
чекати. Аж раптом проміння чудесним чином освітило людей, які молились у внутрішній частині костьолу. Картини на стінах: Господь Ісус, Матір Божа, св. Анна — патронка костьолу, відпромінювали
золотавий блиск зимового сонця. Несподівано молитовний спів перервався і залунав голосний шепіт. З усіх вуст одночасно вирвалося: ксьондз! Він худий, блідий, із впалими щоками, зав’язаним оком,
хитаючись, повільно йшов костьолом. За мить розпочалася Свята служба. Кожен рух ксьондза супроводжував брязкіт кайданів, у які його було закуто. Вбрання вільно висіло на його схудлому тілі...
Що я тоді пережила, не можу описати. Я не мала змоги навіть плакати. В роті пересохло так, що я не могла вимовити жодного слова. По моїх щоках та людей текли сльози, але костьол, не зважаючи на це,
гримів співом і молитвами. Стояла оніміло, замислюючись над тим, чи Бог все це бачить і чує, чи дійдуть до нього наші прохання? Свята служба дуже швидко закінчилась, не було проповіді, якої ми так
довго чекали, не отримали ми і святого причастя. Деспотії в уніформах, які стояли по обидва боки вівтаря, відвели ксьондза до ризниці Все це було зроблено миттєво. "Товариші" нас боялися і були на те
причини. Розпочалася метушня. Обурені люди намагались звільнити ксьондза з рук катів, у цю ж мить почали діяти шпики й агенти, які знаходились серед нас.
Розпочалась боротьба. Пішли в рух рукоятки револьверів, кийки і батоги. Довкола костьолу також розпочалась нерівна боротьба не на життя, а на смерть. Солдати верхи в'їхали в юрбу людей, які стояли на
колінах і молилися. Топтали беззахисних... Замість співу було чути зойки жінок, крик дітей і постріли рушниць. У той же час ксьондза поспіхом запхали до автомобіля і повезли.
Ця сумна і трагічна урочистість була нашою останньою зустріччю зі священиком. Навесні 1932 року розійшлася чутка, що Польща викупила його в СРСР за великі гроші. Думаю, що небагато людей вірило в це.
Якийсь час по тому з костьолу було винесено всі святі ікони і внутрішнє убранство. Згодом з метою запобігання зібрань віруючих майдан біля костьолу було огороджено колючим дротом. Ми залишились
самотніми і світ про нас нічого не знав.
А якось однієї ночі пролунав страшенний шум від вибуху. Це влада висадила в повітря костьол. По ньому залишились тільки велика воронка і руїни, які стирчали, немов піднесені руки, благаючи помсти
небес. Незважаючи на те, що в нас не було священика і храму, ми й надалі збиралися, ставали на коліна навколо руїн і молилися. В тому місці, де знаходився вівтар, хтось поставив великий дерев'яний
хрест. Він стояв там протягом доби, а наступної — хтось ставив новий...
Вони нас не перемогли, не змогли здолати ту Віру, Надію і Любов, які посіяв у наших душах ксьондз Квасьнєвський, пастир костьолу святої Анни в Проскурові. Ми і наші нащадки повинні знати, пам'ятати і
свято оберігати пам'ять про цю надзвичайну людину, яка винесла важкі тортури заряди нас і не зрадила віри.
Write a comment